З таким питанням нещодавно звернулась до мене одна моя знайома. Маленька дівчинка років чотирьох втратила свою маму. Вона важко хворіла у лікарні і у свої молоді роки відійшла у вічність. Для дівчинки вона ще залишалась у лікарні, але йшов час і маленьке серце почало відчувати що їй розповідають не всю правду. Це короткий спогад із практики надихнув написати мене цей матеріал, бо такі ситуації поширені.
На жаль, дуже часто дорослі щиро турбуючись про дитину, не розповідають дітям про смерть близької людини. В деяких випадках діти до півроку не знають, що переставились на той світ найрідніші – мама, тато, бабуся, дідусь, братик чи сестричка. Але замість позитивного ефекту, спокою, навпаки – вся сім’я починає жити у стані надзвичайного напруження, боїться обмовитись словом, стримує сльози і таке інше. Дитина, як правило, на інтуїтивному рівні відчуває, що її обманюють, відчуває втрату, але не подає виду. Від стримання почуття тривоги, страху, неусвідомленого горя дитина може впадати у депресію, відмовлятися від їжі, від спілкування з оточуючими, може хворіти або проявляти агресію. І тоді уже у родині не одне горе, а два. Ніхто не знає, як з цим бути. Як правило, саме на цій стадії звертаються за допомогою до кваліфікованих спеціалістів – психологів. А всього цього можна було б уникнути.
Ми дорослі дуже часто думаємо, що діти все так сприймають як і ми. Але, виявляється, дуже часто це далеко не так. У випадку з втратами діти набагато спокійніше й інакше, ніж дорослі, реагують на смерть близької людини.
Так, німецькі дослідники Герхард Брауне і Герман Польмайер вважають, що у дітей до 5 років ще немає стійкого уявлення про смерть як про щось незмінне і страшне. Для дитини такого віку померти – означає продовжити існування в якійсь іншій формі. Хоча в 5 років дитина вже має уявлення про розставання, на смерть вона реагує не тільки зі страхом і протестом, а й з деякою цікавістю. Дитині здається, що смерть – це щось на кшталт сну. Їй здається, що після похорону люди ще якимось чином живуть в труні. Водночас дитина починає розуміти, що «життя після смерті» відрізняється від звичайного життя. Старший дошкільник має досить чітке уявлення про смерть. Часто йдеться про персоніфіковані образи, коли смерть постає в образі скелета або привида з косою. У молодшому шкільному віці з’являються моральні уявлення про смерть. Частина дітей цього віку вважає смерть покаранням за зло. Інша частина дітей ставиться до смерті як до природного кінця життя. (Сказкотерапия детских проблем – Ткач Р.М.)
Отож, маючи цю інформацію, повертаємось до нашого питання «Як дитині розказати про смерть близької людини ?» Оптимальний варіант – можна прочитати дитині казку про смерть. Сприйняття дитини таке, що вона асоціює себе з головним героєм розповіді і засвоює цю інформацію. Цей ефект можна підсилити, якщо змінити ім’я головного героя на ім’я дитини або якесь наближене . Але це не обов’язково. Пропоную терапевтичну казку моєї колеги – Гридковець Людмили Михайлівни.
Як люди стають ангелами
В одному великому місті жив собі маленький хлопчик Сашко. Він жив із мамою і татом, а ще в них був величезний кіт, котрий зазвичай лежав собі на холодильнику і ніби з трону велично споглядав за тим, що відбувається довкола.
Одного дня мама тяжко захворіла і швидка допомога відвезла її до лікарні. У сумній посмішці тата Сашко відчув якийсь незнаний раніше неспокій. Квартира поступово наповнялася тугою.
Та одного дня хлопчик почув як сусідки перешіптуються між собою: «Бідна дитина, залишилася сиротою». Сашко ще не знав, що значать ті слова, але серце від них чомусь защеміло. Він побіг мерщій до тата і зазирнувши йому у вічі побачив розгубленість і біль. Хлопчикові захотілося раптом забитися в куточок та занурити своє обличчя у теплі та лагідні мамині руки. Тато підійшов до сина і ніжно обняв його за плечі. Потім помовчав і мовив: «Синочку, мама вже не повернеться з лікарні. Бог забрав її на небо».
Сашко розгубився: «Як Бог міг забрати її на небо, коли вона йому так потрібна тут на землі?» Хлопчик заплакав, а потім раптом прокричав: «Боже, віддай мені мою маму!» Та здається його чув лише величезний кіт, що як і раніше лежав собі на холодильнику.
Чи довго Сашко плакав на ліжку чи ні, а ж раптом він побачив як кіт, потягнувшись, зіскочив зі свого місця. Він підійшов до малого і досить голосно промуркотів:
– Мур, мур, чого ридаєш?
Від несподіванки хлопчик аж завмер. Він навіть не підозрював, що його кіт вміє говорити. А кіт ніби не помічаючи здивування продовжував:
– Дивні ви, люди, істоти. Плачете там де слід радіти, радієте там де треба плакати.
– А чому мені радіти? – здивовано відповів Сашко.
– Не чо-му, а за ко-го, мур,- неквапливо продовжував кіт. – Звісно за себе, за свого батька, за свою маму, а ще за людей.
Хлопчик зовсім розгубився. Якщо кіт вже і за говорив, то міг би хоча б поспівчувати.
Кіт, незважаючи на Сашка, продовжував:
– Вам людям доб-ре. Ангелами стаєте. А ми, коти, мусимо тільки спостерігати за цим.
– То я теж можу стати ангелом? – раптом запитав Сашко.
– Зараз ні. Але колись можливо. Щоб стати ангелом людина має відшукати своє покликання і втілити в життя задум Божий. На це потрібно ціле життя.
– Ти хочеш сказати, що мама його втілила.
Кіт ліниво потягнувся і перебив хлопця:
– А ти подумай сам. Що найцінніше було для твоєї мами?
Хлопчик подумав і відповів:
– Мабуть я і тато.
– Отож бо воно і є – промовив кіт.- Вона прийняла від Творця в дар тебе і дала цьому дарові життя. А тепер подумай сам. Коли вона хворіла і лежала в лікарні, то чи мала змогу бачити тебе, тішитися твоїми успіхами, торкатися твого чола?
– Звісно, ні. – відповів хлопчик.
– Бачиш. Вона в лікарні втратила змогу бути поряд зі своїм скарбом. Хіба це втіха? Щоб ти сам вибрав, якби опинився в такій ситуації: лежав би весь час на ліжку серед чужих людей чи споглядав би за тим кого любиш, молився б за нього, щоранку цілував би у чоло. І попри те, що цей поцілунок неможливо відчути на дотик, його тепло завжди заставляє бриніти серце.
– Звісно, хотів би бути поряд.
Кіт знову потягнувся і далі мовив:
– То ж я і кажу, що дивні ви істоти люди. Мама твоя вибрала те саме. А ти тут сумуєш. Згадай як вона тебе ще змалечку пестила і тішила, як піклувалася. Як кохала твого тата. Як допомагала людям. То ж коли людина має у серці таку любов, Бог з промінчика цих почуттів творить крила. І взагалі я тобі заздрю, Ти тепер маєш найкращого у світі ангела-хоронителя, бо хто краще за маму-ангела знає, що потрібно її дитині.
Сашкові раптом стало так легко і радісно на душі. Він подумав: «Я спробую не завдавати моєму ангелу надмірних хвилювань.»
Краплі осіннього дощу щось бубоніли тихенько шибці. Сашко відірвав голову від подушки і побачив у вікно, що сутінки огортають землю. Кіт калачиком згорнувся біля хлопця, розплющив одне око і, тихо муркочучи, ніби підморгнув ним. Хлопчик ясно відчув як мама-ангел схилилася над ним у молитві. Він посміхнувся і тихий лагідний сон запросив хлопця у мандрівку нових життєвих відкриттів та пригод.»
Таку казку можна читати дитині потім на її прохання або за потребою, якщо у дитини ще зберігається хвилювання. Це індивідуально. Прочитання казки дає дитині у доступній для неї формі знання, що близька їй людина існує і її любить, і дитина теж може продовжувати її любити. Можна подальші розмови з дитиною, її запитання про втрату базувати на знаннях, які отримала дитина у казці. Не варто уникати розмов, ховати фотографії померлої людини. Дитина вже знатиме, що сталося і прийме це у своє маленьке серце, а будь-яка нещирість лише її травмуватиме.
P.S. Іноді смерть близької людини – це час зустрічі з Творцем, це стежка, яка повністю змінює світогляд і дарує віру. Так було у моєму житті. Я перший свій досвід втрати близької людини отримала у років 15. Тоді померла моя рідна бабуся. Це було дуже важко. Окрім болю втрати я вперше за все життя почала боятися, що так само колись і не стане моїх батьків, інших рідних… Мене заспокоїла знайома віруюча людина. Я просто поділилась з нею своїми думками. Вона розповіла мені, що стається з людиною після смерті, що вона живе, але у іншій реальності, і що я завжди зможу спілкуватись з моєю бабусею, і допомагати їй. Місце зустрічі – молитва. Моє серце відчуло, що так воно і є, і заспокоїлось, і почало молитися. Після цієї втрати змінилось і моє життя. Я була так вдячна цій людині, що не приховувала, а спокійно розділила мій біль і розказала про життя вічне, життя після смерті. У цей Великодній час хочеться згадати святковий церковний спів: «Христос Воскрес із мертвих. Смертю смерть подолав і тим, що у гробах – життя дарував».
Унаочнити процес переходу людини у інше життя для дитини можна на конкретному прикладі. Можна привести приклад із природи. Так коли зростає колосок пшениці, зростає зерно і потім його збирають. І нам, здається, що його життя закінчене. Його можна використати в їжу людям чи тваринам. Але якщо його посадити у землю – то проросте зелена травичка. І воно знову житиме. Людське життя подібне до зерна, лише людина проростає у життя вічне на небі. Можна проростити у горщику на вікні пшеничку і поговорити з дитиною.
Любові вам і мудрості!
